Талант



Категории Степан Васильченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал В селi К. загубила себе з романтичного припинення церковна хористка... Ховати ïï чином церковним тамошнiй священик позрiкся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвiр'я, поставили пiд вiкнами, а самi розiйшлися. Ховала полiцiя. (З газетноï хронiки) I Буйне зелення в саду вже осiннi золотарi позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне. Тихо в моïй кiмнатi. Вiкно в сад стоïть одчинене, i рине в його повiтря, чисте й холодне, дише, як вино. Учитель сидить, зiгнувшись над своєю торбою — мандрiвницею, переглядаючи паперове шмаття: листи, шматок щоденника, вiршi... зеленi, зеленi, як рута... I летять вони за вiкно, на шматки подрiбненi, без жалю. Летiть вiтрам на забавки, вечори змарнованi, а ночi недоспанi. Навiщо все це та кдовго возив вiн iз собою? Думає, згадує... Ось початок якогось вiрша чи пiснi. I вiдразу ясно задзвенiло в ушах, як тодi, колись: Ви ось не спали iще, книжник i чернець?.. I став пожовклий папiр нiби оживати. Зринають на йому у вiночках iз довгих вiй блискавi карi очi, вихватилась коса ясна, що пасмо льону, зама-яна синьою стежкою. Учитель пiдводиться i стає бiля вiкна. Атам хмари рожевi, синi, за ними грiзнi червоним маком полуменiють. У них вечiрнє сонце потопає, борсається, нiби упiймалося в сiтi. А перед очима героя — з чорного в жалобi лiсу мовчазна i сувора процесiя. Пiд корогвами у квiтках, у гiрляндах, у стрiчках несуть когось... I йде на учителя з тих днiв хмара — спогаданка... I встає перед очима руïна — чорна, як головешка... Посерединi — провалений дах. Дверi трухлявi, на них великий заржавiлий замок. А бур'яну кругом — як лiсу! Ходжу кругом школи, обдивляюся подвiр'я i знову повертаюся до дверей, де хурщик поскладав моï подорожнi речi. Зайшло сонце, небо вкрили хмари, подув рiзкий вiтер, бризнув дощ. Нарештi прийшов сторож, заговорив до вчителя, як до давнього знайомого й вiдiмкнув дверi, щоб показати йому квартиру, де вiн житиме. А там поламаний стiл, два старих стiльця, лiжко, з трухлих дощок змайстроване, свiжа на ньому солома, маленький каганчик, чорний вiд кiптю. Учитель стоïть, задумавшись, над лiжком. А старий милується своєю роботою, говорячи, що все ж на ньому краще, нiж долi. Потiм прощається, каже: спiть спокiйно — злодiйщини у нас не чути. Учитель пiшов подивитись у клас. Звiдти дмухнуло вогким, холодним льохом. Парти побитi та помережанi школярськими ножами, на них через стелю чвиркають краплi дощу. Посерединi класу стоять пiдпiрки — стовпи. Учитель сiдає на стiлець i замислюється. Знову починати, знову привикати?.. Знову, попи, урядники, горiлка, гризота, безпорадця?.. Нi, не буду тут я довго, сюди — на час, тiльки на який час... I помалу встає передо мною моє радiсне, моє тепле, те, що завжди тепер свiтить i грiє менi, — унiверситет... I увижається герою цей храм юностi чарiвний, десь далеко — далеко палацом надхмаряним... Шляхи до нього позарастали хащами непролазними, мурами високими ïх перегороджено, глибокими безоднями перекопано. Та смiливо й радiсно топчу ятi хащi ночами, сiчу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелiтаю безоднi... Лечу... Ярко палає вогонь учителевих мрiй, захотiлося негайно почати втiлювати в життя своï прагнення. I нiби магнiтом потягло до чемоданчика, де складенi пiдручники та зшитки. Витягнув книжку тiльки глянути — i, як у водi, потонув у нiй. Кинувся, нiби зi сну, аж тодi, як вiдвалився десь i гупнув шмат глини. А дощ все iде, i нiч вже зовсiм глуха. А з усiх бокiв шумлять вiкна — плачуть... Так гiрко плачуть, немов вже нiколи не буде нi сонця, нi ясних днiв. Але в серцi учителя грає радiсть, як вино. Ой ви, дурненькi, заплаканi вiкна: сонце — буде, будуть днi радiснi, яснi, будуть пiснi, квiти, будуть радощi, смiхи... Будуть!.. II Ранок. Хтось постукав удверi. Це тутешнiй дяк: сива шапка, пальто — наопашки, пiд рукою кавун. Смiливi сiрi очi, шовковi русi кучерi — гарний... Назвався: Дяк Запорожець. Довiдався, що приïхав учитель у школу, не втерпiв. Вирiшив зайти познайомитись. Вибачте, у нас по — простому... Посiдали, почали розмову про одне, про друге... Про мiсцевого попа, отца Василя. Дерiй, зажера, заïдливий, — каже дяк. — Ми з ним не терпимо один одного. Одне рятує дяка вiд попiвського гнiву: те, що його дядько — в консисторiï. Та й селяни його пiдтримують. Бiля губiв у дяка — риска непокiрна, уперта. Каже, що не проходило й мiсяця, щоб не скаржилися на нього. А то й покуту вiдбував у монастирi. Огидло йому все це до краю. Учитель каже, що коли так, то йому можна було б покинути все це, але запорожець сумно вiдповiв, що тодi вiзьмуть у москалi, Потiм дяк стиха почав спiвати. Голос затремтiв юнощами, мрiйно i лагiдно. I ось на всю школу шугнуло: Де ти бродиш, моя доля. Дiстав пляшку, але вчитель говорить, що не п'є i не буде. Дяк неймовiрно подивився — як це, козак — i не п'є. Потiм ображено пiдвiвся й сказав, що, певно, вже хтось наговорив на нього. Ну та нiчого, плакати не буде... I пiшов. Химерна якась людина. Ill Андрiй Маркович, старший учитель у школi, — рудий кремезний паруб'яга. Обличчя — червоне в ластовиннях; у синiх очах, як скеляз — пiдводи, виблискує криця. Ходить у свитi в бобриковiй, а штани носить на випуск. На головi — кашкет iз оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здiймає вiн з голови того кашкета обережно, як архирей митру, i раз у раз здуває порох. Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитлива. Не припав вiн менi спершу до душi. Вiн теж поставився до вчителя з недовiрою. Певне, десь почув про його репутацiю неспокiйного учителя. Пiсля перших розмов iз ним герой почав уникати зустрiчей, але став помiчати, що колега пiдглядає за ним, коли вiн допiзна читає книги, бо заняття ще не починалися. Андрiй Маркович же, на диво, стає дедалi лагiднiшим до вчителя, заводить розмови. Якось одного вечора старший учитель зайшов до колеги, трохи сконфужений, пильно ïв очима книги того. Спитав, чи не до iспиту готується. Учителевi не хотiлося зiзнаватися йому в своïх таємних замiрах, тому сказав сухо, що має таку думку. Було помiтно, що чим непривiтнiшими ставали слова, тим бiльше в Андрiя Маркевича розгоралася цiкавiсть. Коли вчитель сказав, що хоче скласти екзамен на атестат зрiлостi, той засяяв i признався, що теж мрiє про унiверситет. Правда, для цього треба ще багато готуватися, та вiн роботи не боïться, звик. Тiльки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати. Слухаю далi i сам собi вiри не дiймаю: нiколи, я не сподiвався знайти в цьому селюковi, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в життi парубковi, знайти такоï гарячоï жаги до науки, такого нiжного суму за нею, такоï туги. — ...Часом глянеш, якi нам ставлять мури на тому шляху, то iнодi од-чай вiзьме. I хочеться пiти туди, стати пiд брамою унiверситету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як нi — то краще, не одходячи, об той мур разбити голову... Нiби не та людина: здалося, щось тепле, щось рiдне почув я у йому. Розмова загорiлася, як сухий хмиз на огнi. Щира, гаряча, довга. IV У якесь свято познайомився iз нею, з Тетяною. Вона почула, мабуть, що приïхав новий учитель, i прийшла довiдатися. Ще ранiше вiн чув про неï, що вчилася в мiськiй школi, спiває в церковному хорi й заводить любощi з писарями та регентами. Охоча до жартiв, до вигадок. Коли вчитель вперше побачив ïï, то не повiрив, що це i є Тетяна. На мене пильно дивились цiкавi очi. Великi, довiрчивi, карi. Цi очi зразу викликали в мене якесь хвилювання i без слiв казали, що це та дiвчина, що про неï мусять люди говорити. Висока, ставна аж нiби понижчала стеля од неï в кiмнатi в Андрiя. Коса бiляста. Старанно причесана й пригладжена, проте непокiрно набухає i в'ється по головi кучерявою березкою... Щось невпокiйне на обличчi... Коли губ якась сумовита креска... Щось загадчане. Хто вона? Звiдки? Андрiй помiтив, яке враження на вчителя справила гостя, пiдiйшов до Тетяни, поклав ïй руку на плече й жартiвливо спитав, чи й цього року вони будуть театри грати. Дiвчину нiби голкою хто вколов. Засоромилась, затулилася. Стало помiтно i шию, степовим сонцем спалену, i стернею подряпанi руки. Таємничi чари розвiялися. Андрiй тим часом продовжував розповiдати насмiшкувато, що театр — Вавилова клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда, i вона собi поклала в голову, що у ïх справдi театр. Тетяна не витерпiла, закричала, що це неправда, то ïхнi вороги таке вигадали, а Андрiй Марковим зареготався, удоволений. Дiвчина засоромилась, але далi й сама засмiялась. Тодi Андрiй уже без жарту, зiтхнувши, сказав колезi, що в Тетяни Гнатiвни такий чудовий голос — як затягне соло, то аж снiгом сипне поза спиною. Ось трохи освоïться — почуєте. Вона дiвчина не горда, товариська... Хiба що книжок боïться. Взялася готуватися на вчительку, та скоро покинула. Тетяна винувато зiтхнула. Потiм раптом з ïï очей бризнув смiх, i вона взялася пiснею передражнювати якусь iз сiльських горлатих дiвок. Почавши спiвати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, нiби скинула з себе щось зайве, гордо свiнула очима й без жодного вже жарту смiливо зайшлася пiснею, виявляючи на диво сильний, чарiвного тембру голос. Гралася ним, нiби на злiсть i на заздрiсть ворогам. Тетяна кивала очима Андрiєвi, закликала пiдтримати пiсню. Той, хоч опирався, але не витримав, пiдхопив дужим голосом: Коло броду беру воду, По тiм боцi моï карi очi. Потiм засоромився свого пориву, вмовк. I подивився синiми очима на дiвчину: Тетяно, золото!.. Може, з нас люди будуть, давайте учитись. Тетяна сидiла задумана, ушi палали, як цвiт королевий, а в очах цвiли, як золотий свiтанок, тi мрiï, що впину ïм немає. V Люди того року спiзнилися посилати дiтей до школи, i з'явилася тривога, що вони зовсiм про неï забули. Аж ось похолоднiшало, i селяни посунули гуртами записувати новачкiв до школи. Новаки приходили з батьками та матерями у повному своєму нарядi: у великих чоботях, у батькiвських жилетках, з пошарпаними букварями пiд рукою, причесанi, вмитi, з червоними носами. Увiходили з рiшучим виглядом брати ту науку зразу за роги. Вичитували отче наш, показували своï знання i здiбностi. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, i всi, як один, — казали батьки ïх, — таланти, здiбностi, великi сподiванки. Приходили i без батькiв, самi. Слухаєш — шкряботить за дверима. Одчиняєш — спершу нiкого не видно, i тiльки звiвши очi вниз, побачиш над порогом величезнi чоботи, як Ґринджоли, i над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через порiг, помалу, зате енергiйно чвалають ближче, простягають для привiтання руку, з курячу лапку завбiльшки, i хрипким баском заявляють, що вiн, Гелман Вашильович (прозвання забув по дорозi), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання. Праця в школi налагодилася, не бралися тiльки до своєï роботи. Правда, Андрiй часом навiть на перервах жадiбно горнув очима з книжки, як ложкою з миски. Стали сходитись вечорами то в цiй школi, то в Тетянинiй. Звичайно, було бiльше жартiв i реготу, нiж навчання. Думали влiтку все наздогати. Робота в школi була важка, але жили без суму, навiть весело. Тетяна ж — найперша виновниця незаконних смiхiв. Як випаде снiг, гуртом ïдуть вчителi на санях у сусiднє село до старого вчителя в гостi. Метелиця — свiту не видно, а вони вигукують, смiються, спiвають, дурiють. Цiла хура смiху. Iнколи молодому вчителю закрадалася думка — може, й залишитися б тут назавжди? А якось пригадав вiн один вечiр, коли побачив отця Василя i, на диво, Тетяну. Вiн щось по-молодечому бiля неï вихитувався та потаємки говорив. Вона ж слухала мовчки, чужа, задумана. Побачивши вчителя, отець Василь пiшов, а Тетяна з тоскою сказала: I що йому вiд мене треба? Доведеться, мабуть, i школу свою покинути через цього огидного та бридкого. VI Пiд вiкнами школи мiнялися береги iз золотих листопадiв на бiлi снiги; потiм на зеленi пожари садiв та лiсiв i пахучi грози. Андрiй у своєму класi, молодий вчитель у своєму. У вiкна б'є гарячий весняний день. А в класi — дитяче квилiння, нiби в клiтку накидали повно курчат. Дав учням завдання, а сам пiдiйшов до вiкна. Хотiлося чи то пiти кудись, чи побачити когось. У цей час срiбним дзвоником задзвенiв знайомий Тетянин голос. У грудях учителя затремтiло, лiнь, сонливiсть мов свiжою водою змило. Вiн сам собi здивувався. За стiною чулося якесь борюкання, тупотiння, придушений смiх. Потiм кроки наблизилися й до його класу. На порозi — вона... Коса набiк, лице шарiє, як не займеться, поблискують очi. Помiчаю — одмiнилася за цi два тижнi, мов не вона: не та мова, не той смiх, погляд смiливий, насмiшкуватий. Тетяно нахилилася, шепоче до нього, а пасмо ïï шовкового волосся пече йому щоку, як вогнем. Вiд хвилювання вчитель нiчого не може збагнути — що вона хоче. Нарештi зрозумiв. Збираються грати Наталку Полтавку. Тетяна буде Наталкою, а його просить зiграти Петра. Учитель мляво вiдбивався, бо хотiли ж влiтку засiсти за книжки. Дiвчина з досадою махає рукою: Встигнемо ще... Андрiй гукає зi свого класу, що отець Василь розжене ïхню банду, а Тетяна рiшуче, задиристо вiдповiдає: Хай тiльки спробує тепер! Потiм жартiвливо говорить до дiтей, що вiдпускає ïх додому iз занять аж до того тижня, а прийдуть вони нехай в недiлю прямо в театр. Ще трохи побешкетувала, поспiвала, та й пiшла. А вчителя знову огорнули сум та нудьга, досада i злiсть невiдомо на кого. Ось i дотягнули до iспитiв; школа спорожнiла. Обидва вчителя вирiшили, як домовлялися, взятися до пiдготовки. Згадали про Тетяну — щось давно не показувалася. Зрештою Андрiй довiдався, що справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наïхали iз Києва гостi, мiж ними небiж панi, студент... Збирає парубки й дiвчата, лагодить хор, будує на панському подвiр'ï театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує. Андрiй Маркевич сказав, що йому шкода дiвчини — думав, з неï буде iнша людина. Та й студента того вiн знає... Але треба до своєï роботи братися. Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та йсила взялася, бадьорiсть. Постановили: не збочувати, не давати собi волi, гонити без жалю веснянi спокуси, молодi принади, каменем на все лiто сiсти за книжки. VII Квiтувало жито. Здавалося, сторiнки книг горiли пiд нашими очима. I вдень, i вночi, i вдень i вночi. Учителi пожирали очима рядки за рядками. Нiхто до них не заходив, вони нi до кого. Один раз прийшов дяк Запорожець, подивився, як вони вчать, далi, чогось червонiючи, попросив одного пiдручника для якогось товариша i пiшов. I попливли мимо моïх вiкон ночi за ночами... За свiтанням розцвiтали рожевi свiтання, днi сплiталися в тижнi, одлiтали... Тихо було в кiмнатi. Учитель сидить над книжкою. Причувається: за спиною коло порога стоять моï жарти i смiхи примовклiï, мов пустуни — школярi, що навколiшки поставленi. Раптом вiд стiн ударили живi слова: Ви ще й досi не спали, книжник i чернець? На тлi вiкна, у квiтках, у намистах, Наталка — Тетяна. Лице трохи зблiдло, пiд пасмами розмаяноï коси очi сяють, палахкотять ушi. Усмiхається: Гляньте, яка нiч! Яка нiч! Iшла оце житами сама — самiсiнька, а менi здавалося, що за мною музики грають, спiвають... Як хороше, боже, як хороше на свiтi! Потiм довiрливо й сором'язливо додає: Кажуть — у мене талант... А потiм розповiдає: зараз вона з театру. Пiсля спектаклю всi вiтали ïï, захоплювалися грою, запевняли, що у неï — талант, який не можна занехаяти. Обiцяли вiдвезти в мiсто... учитися... Учитель спитав, чи поïде вона до мiста. Дiвчина зiтхнула: Ой, поïду... Потiм вони покликали Андрiя Маркевича. Той пiдходить, тримаючись дiловито й суворо, а в очах цiкавiсть аж свiтиться. Учитель з Тетяною розповiдають йому наперебiй новину. Спочатку Андрiй не вiрить, а потiм його обличчя розпливається в широченнiй усмiшцi. Аж ось знову спливає на обличчi хмарка, допитується нетерпляче, грубовато: — Заждiть, а якими ж заходами видумаєте вчитись? На якi кошти? Тетяна вiдповiдає, що Лiдiя Вiталiïвна обiцяла допомогти, казала — можна буде й стипендiю добути. А вона панi багата i впливова, попечителька багатьох шкiл у повiтi. Андрiй голосно й щиро радiє за дiвчину. Легко зробилося надзвичайно. Хотiлось вiрити й вiрилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в своï сили, в своï яснi, радiснi прийдущi днi. Тому й пустували потiм, як дiти. Спiвали, будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити. I Андрiй ревниво питав Тетяну, що вона, може, як iз цих злиднiв вибереться, то й забуде шлях на село? Дiвчина серйозно вiдповiла, що нiколи не забуде: Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його нi за грошi, анi за тую славу!.. У неï на очах горiли росинки щастя... Плакала... Марили, вiрили, радiли... VIII Андрiй Маркович i його друг учитель чекали день i другий — немає Тетяни. Надвечiр побачили, як мчали кудись пани фаетоном; а мiж ними вона, як квiтка. Потiм довiдалися, що в театрi репетицiя, i пiшли подивитися. Але дiвчина червонiла, вiдверталася, нiби чогось нас соромилася. Незабаром по селу пiшли чутки: зв'язалася Тетяна з паничем, по житах волочиться. Отець Василь у лютi: пiвчу покинула, спiвакiв вiд церкви вiднадила — розпуста, сором. Люди пророкують: не буде з того добра, потрiбна вона паничам, поки награються. Учитель з Андрiєм ходили, як шаленi, кипiли, навiть книжки покинули. Вночi вчитель довго блукав по стернi, дивився зорi. Й зустрiв сього товариша, що теж тоскний, самiтнiй, нiби двiйник його самого. Той хоче щось сказати, i неначе боïться, нiяковiє. Потiм удавано байдуже говорить: А знаєте, оце ледь не згорiла Тетянина школа... Розповiдає: проходив вiн, Андрiй, випадково коло ïï школи, заглянув у кiмнату. Там горить свiчка, а Тетяна iз студентом сидять на лiжку, обнiмаються. Ну, це йому не цiкаве, то ж пiшов собi далi. Коли озирнувся, аж у вiкнi жухає свiт. Повернувся, а там дверi розчиненi, свiчка впала, палають занавiски, папери на столi й нiкого немає. Не заглянь вiн тодi, вiд школи вже б однi головешки курилися. Потiм зiтхає: А шкода дiвчини. Цей студент — вiдомий бабонюх. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожалiє... Учитель ледве стримує себе, кажучи: Хiба вона дитина, не знає, що робить? Андрiй говорить, що це звичайно було б i байдуже, коли б вони були один одному рiвня. А то ж вiн все одно ïï не вiзьме — пограється i покине. Але у його друга чогось закипiла злiсть. Яке ïм до цього дiло? Може, це буде у життi найкращий спогад. Андрiй не розумiє його i розсудливо говорить, що люди тодi проходу ïй не дадуть, живцем згризуть, з'ïдять... Лютi ревнощi вступили вчителевi в голову, затуманили ïï, i вiн не придумав нiчого кращого, як посваритися з Андрiєм. Той назвав його егоïстичною i жорстокою людиною, з якою сьогоднi й говорити не можна. IX Днi летять, як у огнi. I в грудях учителя теж горить вогонь. Здавалось йому iнодi, що вже себе перемiг, поборов. Та дзеркальце показує: обличчя яку заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на себе. А в селi як день, то новина: хтось одноï ночi вимазав у дьоготь Тетянину школу. Хоч гидко, але ворухнулася в його грудях якась зла радiсть. Сторож принiс ще одну новину: панi всiх акторiв порозганяла i театр забила. Панича до мiста вiдiслала, а Тетяну й у двiр звелiла не пускати. I жаль, i полегшення змiшалися в серцi вчителя: Тактовi й треба... Але новий день принiс таку звiстку: втекла... забрала в матерi з скринi скiльки було грошей, в город за паничем подалась... У головi промайнув чистий, непотьмарений i знадний, як ще нiколи, образ дiвчини. Цiлу нiч учителю не спалося. I поступово почали згасати його почуття. А натомiсть прийшла туга. Йому хотiлося заплакати, як дитинi. Голою, обшарпаною, обiкраденою здалася менi молодiсть моя... До ранку лежав вiн на холодному споришi. Повернувся до кiмнати втомлений. Глянув на себе в дзеркало: глибоко запалi очi, змарнiле лице й строгий, сухий вираз на ньому. Погляд задуманий, чистий, навiть iз блиском крицi. Ну, тепер уже нiщо не стане йому на завадi... X Минуло днiв три — все гаразд. Заходить учитель якось до Андрiя, у того сидить заплакана селянка. Вiн став прислухатися до розмови. Андрiй розпитував, чи не гримала жiнка на дочку, коли та повернулася додому. Тут учитель i зрозумiв, що це Тетянина мати. А жiнка розповiдала далi. Тетяна, пiсля того, як повернулась з мiста, стала немов сама не своя: не ïсть, не п'є, не розмовляє й очей не пiдводить. Мати думала, що на неï сердиться, а та говорить — свiт ïй увесь спротивився. Зараз стало нiби трохи краще, але все одно, страшно за неï, щоб не надумала вона знову чого. Жiнка попросила обох учителiв поговорити з дiвчиною. Коли вона вийшла, товариш спитав Андрiя, що ж власне трапилося. Той сказав, що Тетяна топилася в колодязi. Нiби аж потемнiло в кiмнатi. XI Увечерi городами друзi пiшли на село. Соняшники посхиляли важкi голови, гарбузи, як голi дiти, свiтять спинами. По верхах грядок нiби хто покропив фарбами: нагiдки, чорнобривцi, айстри. Здалеку побачили вони росляву постать у жiночiй свитi: схилилась, заступом копає картоплю. Помiтивши ïх, Тетяна здригнулася; на обличчi промайнула нудьга. Знехотя усмiхнулася. Щось нове з'явилося в ïï обличчi — нiби огрубiло, очi чужi, незнайомi. Андрiй оглянув дiвчину i сказав: Дивiться, яка з неï дiвега вийшла! Як одягнеться у ту блузку та суконьку — то ïï й непомiтно: худенька, щупленька. А надiне свиту, запнеться хусткою — от тобi й дiвчина, як тая тополя. Поговорили про те, про се... Далi Андрiй рiшуче кладе Тетянi на плече руку. I промовляє суворо й нiжно, заглядаючи у вiчi, що це вона надумала: Перша невдача, i ви вже на дно сiдаєте? Ви гадали, що життя — це веселий жарт? Нi, Тетяно! Справжнє життя — з хрiном, з кропивою жалючою, з полином. Нiчого, що горенить, нiчого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть — бадьорiше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподiвався я од вас такого... Але дiвчина мовчала, все нижче схиляючи голову. Андрiй аж упрiв. Схопив Тетяну за плечi, струснув, питаючи жартома й сердито, чи ж чує вона його. Та вiдводила очi, а потiм як пирснули сльози. Припала до Анд-рiєвого плеча. Нарештi трохи заспокоïлася, покликала в хату. Обличчя ïï прояснилося, так, нiби в погашеному лiхтаревi боязко засвiтилася свiчка. XII Днi короткi, та й тi невеселi, а ночi... Нецiкава стала Тетяна: i погляд боязкий, мова тихiша, нiби й сама понижчала, з лиця спала. Боïться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сiренька... Зайде, трохи посидить — зараз тiкає... Тiльки одного разу дiвчина поживiшала, спробувала навiть заспiвати. Та вiдразу ж боязно озирнулася i замовкла. Поскаржилася, що й поспiвати нiде: в пiвчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали. Навiщо й життя таке? Потiм витерла сльози, блиснула очима: Знаєте, коли я вперше побачила зi сцени стiльки перед собою людей, в менi нiби щось огнем загорiлось, i я таку силу в собi почула, таку огненну, що аж самiй стало радiсно i страшно. Але це було тiльки раз, далi Тетяна знову погасла. На селi стало тихо. Переговорили люди, вирiшили: схаменулася дiвчина. Навiть отець Василь пом'якшав. Сказав, що як попроситься, то дозволить ïй уже в хорi спiвати. А вчителевi думалося: затихне лихо, позаростають рубцi — буде якось жити, а коли справдi в неï є той талант, то, може, ще й немарне. XIII Учитель згадує те незграбне будування з дощок — народний театр. Довго воно стояло iз забитими дверима, чорне вiд дощiв, сумне, заросле бур'янами. Люди обходили його. А про те, що зчинилось на тому меду в селi Ярках на другу пречисту, далеко прогула луна. Вся в золотi сяяла на цвинтарi липа. Друзi — вчителi зайшли в храм. Люди тиснуться. Хор свiжих, нагуляних за лiто голосiв спiває бадьоро, шумко, хоч i незавсiгди влад. Пригинаючись i ховаючись за чужими плечима, стояла мiж спiваками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навiть ворожий до людей. Пригнiчена, забута... Служба закiнчувалася. У церквi стало урочисто, тихо. Спiваки заворушилися, готуючись до концерту. Загули баси, потiм тенори, крадькома увiйшло сопрано, вибралося над усiма i раптово згори сипнуло на людей наче дощем гарячих iскор: ...многовоздихающия душi моєя.... По церквi пройшов шелест: Хто це? Невже тая сама? Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвiтився людськими очима. В церквi виднiшало, яснiло, нiби вiдтуляли в нiй вiкна. Алише Тетяни вже сяяло, як свiчка, лице живе, наïвне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовiрними очима, що про ïх люди говорити мусять. Тетяна, здавалось, росла. Нiби почувши свою владу надлюдьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордiй, незалежнiй позi, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокiйна, жагуча, сила грiзна, що од неï торохтiло сухе дерево й чорнiла стара позолота в церквi, осипалася, як од вiтру. Ось — ось, здавалось, розступляться темнi стiни, стане видна далечiнь зелена, синє небо та ясне сонце. Хор збився, замовк, i почувся роздратований, гнiвний голос отця Василя:
— Годi! Змовкнiть!.. Тут святе мiсце... Артистiв менi нетреба. Тут не опера. ...Тетяна стояла рiвна, як струна, i, як бiль, бiла. Спитала стиха, що ж вона такого зробила. Отець Василь назвав ïï грубiянкою i сказав, що за правилами не слiд би було й на порiг сюди пускати таких. Очi Тетяни гнiвно спалахнули. Вона стримано, але так, що всi почули, промовила:
— Чого ж то так, батюшко? Менi коси нiде ще не стригли. Церков завмерла. На селi подейкували, що хтось iз селян застукав попа коло своєï молодицi. Хотiв косу серпом одтяти — одкупився. Пiп затупотiв ногами, став обзивати ïï негiдницею, покликав сторожа, щоб вивiв ïï. Тетяна, червона, гаряча, проштовхуючись мiж людей, прямувала до дверей, як буря, погрожуючи поскаржитися архiєрею. Пiп ïй услiд, глумливо промовив:
— Iди, iди, жалуйся! Я за тебе ось ще не так вiзьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви — бешкет заводити. Артистка... Якась жiнка кинулася з церкви навздогiн за дiвчиною. Мати... Стояв тривожний настрiй. Люди додому не розходилися. До гурту пiдiйшов стурбований, винуватий, але з робленим суворим виглядом отець Василь:
— Бачите, якви своïхдiтей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля? З натовпи хтось обiзвався: Так — то так, батюшко, коли ж i вам чинити так, як ви зробили, не годиться. За ним другий, жiночий: — Отак опаскудити, обплювати дiвчину, та ще принародно в церквi. А спитати б, за що? I другi голоси почулися: ось заподiє вона собi щось — кому буде грiх? Отець Василь злодiйкувато залупав очима: Нiчого ïй не станеться — вернеться. До гурту пiдбiгла Гнатиха, мати Тетяни. Блiда, задихала. Каже, що Тетяни нiде нема. Вирiшили шукати ïï всiм селом. Раптом почувся крик вiд панського двору, вiд збудованого театру. Натовп скам'янiв. Отець Василь зблiднув, заклiпав очима... З двору долетiли чiтко слова. Опалило, як огнем. I всi мовчки кинулися туди. XIV Бабине лiто висвiчувало сивиною на сонцi. Мають короговки фiолетовi, темнi, вихитуються стяги червоно — огненнi, а за ними люди йдуть, а надлюдьми мари [носилкидля померлих] плинуть, заквiтчанi, замаянi, рушниками пов'язанi... Ховали Тетяну самi. Вiдiбрали ключi у титаря, вiдiмкнули церков, взяли мари, корогви. I Iеред поповими ворiтьми процесiя замовкла, стала. Зайшли до двору. Скрiзь усе позамикано, вiконницi позачиненi. Поставили мари пiд кленами. Хтось запропонував ламати дверi. З гурту вийшов Андрiй з помарнiлим обличчям. Загуркотiву вiконницю: Скажи востаннє: будеш ховати чи нi? Чуєш? Вибiгла з кухнi злякана наймичка, сказала, що батюшки немає вдома. Усi загули, заревли: Брешеш! Ховається! Боïться. Клич його сюди. Злякався? Наймичка побiгла, потiм знову вийшла i сказала, що батюшка не вийде. Андрiй встав i урочисто пiдiйшов до труни. Кидав, як камiннями: — Серед темноï ночi у нашому закутковi, оцьому покинутому й забутому, засвiтилася пiд убогою стрiхою мужицькою божа iскра... Промова до людей — це була новина в селi. Люди прощалися з Тетяною навколiшках. А потiм всi, як один, пiшли додому. Запанувала залiзна тиша... Тiльки осiннє сонце забавляло покинуту дiвчину, кидаючи ïй в труну золотих зайчикiв. XV Будували, сподiвались — ударив грiм, розбив, по полю розкидавусi мрiï. Друзi — вчителi сидять зажурено. Книжки припадають пилом. До отця Василя приïхали з мiста урядовцi чинити слiдство. Туди ж сьогоднi приïхав призначений у школу новий учитель. Всiх людей, що були на похоронi, тягнуть на допит. I знають учителi, що не побачать вони вже того унiверситету, скiльки й житимуть... Пiсля самогубства Тетяни свiт потемнiв, став нерадiсним. Раптом увiйшов сторож, сказав, що хтось кричить, нiби п'яний у болотi застряг. Голосiння несподiвано переходить в улюблену Тетянину пiсню, i друзi, здогадуються, що це дяк Запорожець, хоч вiн i давненько виïхав iз села. Люди казали, навiть поступив десь до учительського iнституту. Покликали заблукалого. I ось перед очима п'яний, вимазаний у багнюцi, викачаний в реп'ях дяк. Учителi розпитують його про iнститут, а Запорожець говорить, що покинув його, бо роздивився — тюрма це. Очi Андрiя спалахнули обуреннням: Пропаща ви людина навiки.... Усi замовкли. Над головами мов хмара зайшла. Потiм заговорили про Тетяну, про талант. Про долю того кращого цвiту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрiзь попiд позамиканими брамами мурованих шкiл. Наговорившись, полягали спати, але не спалося. Дяк поривався заспiвати, але його зупинили. Темнiє небо, смутно тьмариться сад. I зашумiло пiд вiкнами море сухого листя. Море плачу, море слiз... Лавою, хвилею мчиться воно, як те вiйсько безталанне, що розбив його ворог, розвiяв, куди видно жене... Зупинилося пiд чужою хатою..., крiзь сльози шепче несмiливу скаргу: Куди його, та й куди його проти ночi?

Метки ЛIТЕРАТУРА 1900-1930 РОКIВ, ТАЛАНТ, СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Талант